М.Т.М. України*

Де починаються можливості, шанси, мрії, рекреації, реінкарнації та вся інша ідеалістична маячня? Коли рушійна сила  прогресу, пошепки кликана вітальною, вирішує натиснути на ґудзик активізації та руху? Коли національний гедонізм перетвориться із деструктивного у продуктивний фактор? Та скільки ще питань залишаться без відповіді?

Часом мені сниться сон, у якому я блукаю абсолютно темною кімнатою, наштовхуючись на кути, та навпомацки намагаюсь відшукати хоча б якийсь отвір назовні. Але замість виходу, сюжет сновидіння припідносить мотузку, яка міцно обвиваючи руки та шию тягне мене туди звідки я йшла. Я опиняюсь у знайомому, але чуттєво не надто бажаному місці. Ноги підкошуються, лечу у провалля, осягаючи, що у зав'язаних руках все ще тримаю потрібні речі. А затискаю я сірник, шовкову нитку та аркуш паперу із безліччю цифр. Як це буває від падіння, я різко прокидаюсь і, усвідомлюючи себе у безпеці, намагаюсь забути дивну та тривожну примару. Однак, вона мене не полишає. Ні вночі, ні вдень...

Ні краплі містики, трохи підсвідомого та левова частка реальної безвихідді. Коли пересічний європеєць чує слово Україна, то перше, що полине у відповідь: я знаю де це на карті. Мої вітання! Є чим гордитись! І вам і нам. Буває ще кілька версій: Україна — це східнослов'янська країна із русофілами при владі, сепаратистами на Заході та пофігістами на Сході; — проблемна територія пострадянського простору із корупційною та бездіяльною системою ВСЬОГО;  - колиска найдешевших та найпривабливіших повій, пантеон слухняних дів, мрія підстаркуватих європейців-шукачів-пригод; — Чорнобиль!; — vodka, дешева РАБсила, Вєрка Сердючка; — західна частина Вєлікай Расії. Що ж, як не дівки, то чорнобилі, як не чорнобилі, то корупція, а про колонію РФ й геть гидко згадувати.

Сон. Так от, аналізувала я його із фройдівського, і з юнгіанського боків, а змісту у тому австрійсько-швейцарському трактуванні малувато. Треба тут до рідної філософії серця звернутись: відчути, пережити, розсмакувати та закохатись — ніжно, палко, пристрасно. Так, як лише українська душа вміє: романтична до мізку кісток, трепетна наче світанковий соловейко, недовірлива, однак необачна у виборі коханця. Зрозуміло стало, що блукала я у житті, просторові рамки якого скоротились до невеличкої кімнати. Не вдавалось знайти виходу, от і прийшли «визволителі». Дежавю. Знову там і знову недобре. Ой, як же недобре! Тісно, боляче. Повітря гостре та морозне, аж легені шматує, очі засліплює, наче лямпою в кабінеті енкаведиста, судома проходить тілом та переможно штовхає у прірву. А три речі у руках — це минуле, теперішнє та майбутнє. Як банально не виглядало б, але аркуш із численними цифрами символізує історичну вишиванку країни. Шовкова нитка покликана навіки об'єднати, втримати, укріпити землі українські, прорости у тіло, у саме серце, обгорнути душу та, надавши протекцію, заспокоїти. Що ж стосується сірника — то він наше майбутнє. Самостійно він не палатиме. І чи довго? Йому потрібен камінь, об який можна було б черкнути, черпнути, почерпнути енергію тисячі сонць. І він такий існує. То є народ. Ми і є джерелом енергії, наріжним каменем екзистенції. Наче струни кобзи ми готові розігрітись та забринчати у запальному ритмі. Ми можемо витанцьовувати без кобзаря, з ним,  для нього, про нього.

Але нам до душі змовчати — у тиші народжується істина й струни довше новими залишаться. А не все так легко! Істина норовлива та нетерпляча, а струни й поцупити можуть. Тоді ні шовкова нитка, ні багаточисленні дати не повернуть, не втримають, не допоможуть продовжити.

Нам кажуть — ми ствердно махаємо. Наш сірник надламують — ми апатично відмахуємось. Нас забувають вписувати у світову історію, а ми вже й махати замахались. Просто стоїмо.

*М., Т., М., України — минуле, теперішнє, майбутнє України

2 коментарі

Роман Жахів
Браво! Написано гарно й зі знанням справи. «Минуле, теперішнє й майбутнє» — це ж Шевченкова поетична формула нації: «Мертві, живі й ненароджені...», яку він вивів, по-філософськи заглибившись у саму сутність народу.
А стосовно твердження, що «каменем» є народ, маю іншу думку. Каменем, на моє переконання, є прагнення чи то народна візія свого Буття, як національно самобутньої спільноти «Мертвих, живих і ненароджених українців в Україні і поза нею сущих», в ареалі власних духовних, культурних, матеріальних, суспільно-державотворчих пріоритетів у «Своїй хаті, де свої ж і Правда, і Сила, і Воля». І зі зміною поколінь — це прагнення залишається незмінним — твердим, наче камінь. На відміну від «пластичності» самого народу, котрий, як ота вода, залежно від обставин, прибирає необхідної форми задля уникнення чи подолання перешкод — «то пливко оминає скель ґраніт, то греблі рве в нестримному потоці» (Р. Жахів). Чи не так?
Олена Крохмаль
Дякую. Приємно.
Апелюючи до народного прислів«я „Вода камінь точить“, та розглядаючи запропоновану Вами варіацію, спробую логічно заперечити змістову прерогативу котрогось із понять. Адже, як і камінь змінює з часом форму, структуру, текстуру, перебуваюси під дією стихії, так і вода не здатна рухатись без твердих основ: каменю, піску, який колись буде чи вже був каменем. Про намул, болотянисте дно я не пишу, бо воно, як правило, слугує опорою застійним водам. Тому, як не гоже розділяти ці дві стихії, так і прагнення з його носієм не варто. Специфіка людини в тому й полягає, що остання є цілісною.
Але Ваше зауваження змусило мене замислитись, і усі ці умовивідні викрутаси лише захисна реакція. Ще раз дякую. І якщо вже мандрувати темою стихійності, то яку ж роль тоді вітер у всьому цьому дійстві відіграє? Як гадаєте?
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте